Вій – хто це? Що це? Звідки це?

Вій у східнослов’янській міфології – це дух, що несе смерть. Він має величезні очі із важкими повіками. Магічний погляд Вія проникає у людську душу та відкриває її для всякої нечисті; від цього погляду немає спасіння. В українській демонології – грізний дідуган із бровами та повіками до самої землі.

Вій є царем підземного світу. У мирний час він тюремщик у пеклі, що тримає вогняний батіг, яким катує грішників. Його важкі повіки тримають вилами чисельні слуги. Для нього нестерпним є сонячне світло.

Вій не може бачити щось сам по собі, проте якщо кілька силачів-слуг піднімають його повіки, тоді ніщо не може приховатися від його погляду – смертоносного для людини, руйнівного для людського житла, спопеляючого для міст та сел.

Етнографи припускають, що саме із Вієм пов’язане повір’я про зурочення: від дурного ока все псується й гине.

Існує два припущення щодо походження імені Вій: перше – українське слово «вії», яке має відношення до повік цього персонажа, та друге – слово «витися», оскільки образ Вія нагадує якусь рослину: ноги його оповиті корінням і весь він покритий засохлими шматками землі.

Уявлення про смертоносний погляд, очі, приховані величезними повіками, відображені у західноукраїнському рукописі ХVІ століття, який описував останні дні з життя Іуди: повіки його настільки розрослися, що позбавили його зору. Мотив повік, які піднімають вилами, лопатою, гаками розповсюджений у східнослов’янських казках. Довгі повіки у народних уявленнях є ознакою демонічної істоти. Українська легенда про походження чаю оповідає про те, що спокушаючи пустельника, диявол почав йому «вії опускати», доки стало неможливим для старця глянути на світ; пустельник відірвав повіки та закопав їх у землю; із них виріс чай. У билині з білоруського Полісся смерть зображується як потворна жінка із величезними повіками.

«Вій – є колосальне створіння простонародної уяви, - писав Микола Васильович Гоголь у примітках до своєї повісті. – Таким іменем називався у малоросів начальник гномів, у якого повіки на очах ідуть до самої землі. Вся ця повість є народна легенда. Я не хотів у чомусь її змінити, тож розповідаю її майже у тій самій простоті, як почув».